Скажу відразу: The Witcher 3: Wild Hunt — однозначно найкрасивіша RPG на сьогоднішній день (і гадаю, ще на кілька років наперед). Справа тут не стільки в технології, скільки у банальній красі, яка не вимірюється кількістю поліґонів. Вражаючі поля під місячним світлом, по-своєму привабливі болота, а світанками взагалі намилуватися несила! Маленькі хутори, пшеничні поля, неозорі долини та тінисті сосняки — все це не просто тішить око, а й відчувається по-справжньому рідним.
Втім, це ніяк не скасовує факту, що “Відьмак 3″грається доволі комфортно: на превеликий подив, кількагодинний вступ гри (ретельне дослідження Білого Саду й околиць забрали в мене майже 9 годин) грається в рази приємніше за коротшу в кілька разів інтродукцію “Відьмака 2”. У розміреному темпі та в оточенні пасторальних пейзажів, нам поступово пояснюють призначення інтерфейсу та ігроладні механіки, місця котрим не знайшлося в туторіалі: ремесла, алхімію, застосування відьмацького чуття, верхову їзду, швидке пересування, багатоступеневе полювання на “контрактних” потвор, роботу з відкритим світом і карткову гру “Ґвінт”, яка доповнює атмосферу гри, наче кіборг-космодесантник, котрий літає на черепасі і співає голосом Монсеррат Кабальє. Та чого там, інтродукція зачіпає навіть таку славнозвісну річ, як кошлатість і прогресивне зростання Ґеральтової бороди!
Ключова особливість “Дикого Гону” — велетенський, відкритий і майже безшовний світ — виявилася неймовірним пшиком. Так, його розміри воістину вражають, але що з того, коли на квадратний метр нам дають відверто мало всього. Додаткові квести або вузлууються на дошках оголошень, або розкидані вздовж доріг. Що ж тоді вам запропонують неосяжні простори Північних короліств, окрім алхімічних інгредієнтів? Промовисті знаки запитання, за якими криються гнізда монстрів, приховані скарби, місця Сили, табори бандюків/дезертирів, захоплені чудовиськами будівлі (зачистите — і отримаєте доступ до ще одного продавця) тощо. Схема проста: побачили значок — поїхали туди — зачистили — на все добре. В це місце ви вже точно не повернетеся.
Балансування тутешнього відкритого світу досягається найпримітивнішим способом: прив’язкою до чисел. Забудьте про часи, коли Ґеральт окремо розвивав силу, спритність, витривалість та інтелект. Тепер балом править число! Гаразд, можна змиритися з циферкуванням ворогів (все одно можливо перемагати опонентів із різницею у 3-10 рівнів, залежно від вашої пряморукості) — це грубий, проте перевірений метод. Проте коли майстер різати й рубати не може навіть взяти до рук бойового ціпка, бо в нього 2-ий рівень, а не 4-ий, хочеться плакати.
Музика. Вона до кривавих сліз прекрасна, і створює навіть не половину, а добрих три чверті всієї атмосфери гри (решту — кури, гуси і коти). Повернення до стилістичної основи оригінального “Відьмака” — неймовірно вдала ідея після типового й невиразного музоформлення “Вбивць королів”. Народні мотиви в суміші з потужним оркестровим звуком і почасти прикрашені агресивним жіночим вокалом — бальзам на вуха. Особливо вразила білоруська народна пісня “Старожа”, яку припасли не для окремої заставки (як це було з нашою “Ой ти, Петре, Петре” у попередній частині серії), а безпосередньо ввели у гру — її можна почути під час боїв вже у землях Велена.
Та ультимативне задоволення від музики “Відьмака” дарує неймовірна “Вовча заметіль” Присцилли. Навіть недоладний монтаж (у всіх мовних версіях) не зміг зіпсувати цієї пісні, яка зрештою виявилася найяскравішим моментом гри.
Усі ролівки можна умовно поділити на два типи: одні намагаються передусім розповісти тобі конкретну історію, інші нехтують основним сюжетом, аби гравець сам міг складати власні історії. “Відьмак” належить до першої категорії, і навіть присутність відкритого світу з купою герметичних побічок не змінює того, що “Дикий Гін” акцентує увагу на основній сюжетній лінії. Можна махнути рукою на боївку, алхімію, циферкування і поламаний відкритий світ взагалі. Історія, яка мала би бути найсильнішим аспектом гри, аби тільки закінчення трилогії про Ґеральта виявилося гідним. Втім, розповідна лінія все ж зазнала певних проблем. Без малого повторюється історія з великою, глибокою і чорною діркою на початку “Відьмака 2”, яка перетворювала тамтешню історію на відвертий фарс.
Отож, Ґеральт розшукує Цірі, бо їй загрожує небезпека. Все, цього речення має вистачити, аби виникло питання: якого біса він дозволяє собі батракування, коли на кону стоїть життя його названої доньки? Всі люди, знайомі чи чужинці, добряки чи покидьки, автоматично мають відсуватися на задній план, бо в нашого героя справді нагальне завдання, за якого неможливо зволікати. Торги і перемовини з бароном? На біса, якщо за поданих обставин максимально дієвим буде погроза прирізати землевласника. Ґеральт має на це право, щонайменше як батько, котрий хоче врятувати свою “дитину” від небезпеки. Все одно ж не Барон єдиний її бачив.
Справа не стільки в структурі квесту, який просувається черепашиними темпами, розпадаючись на добірку сторонніх міні-сюжетів. Серед цих дрібніших історій є чимало чудових сцен і діалогів, навіть попри те, що Ґеральт остаточно підхопив хворобу капітана Шепарда, десятки разів промовляючи, геть не те, що ми обрали. Є прекрасні й переконливі персонажі, дарма що Радовид втратив адекватність, присутню в попередніх двох іграх, та перетворився на ображеного й закомплексованого істеруна. Є грандіозна, розкішно оформлена алюзія на іншу польську книгу, хоча гравцями затиражовано великодки з посиланнями на “Трістана й Ізольду”, “Бійцівський клуб”, “Зоряні війни”, “Сутінки”, “50 відтінків сірого”, GOG.com та купу іншого.
Дикий Гін — титульна сила гри — виявилася абсолютно непотрібною для історії, а була зведена лише до примусового локомотива подій. Битва в Кер Морен, здавалося, виправить події: перед нами нарешті постали Карантир та Імлерит, справляючи враження грізної сили, яку просто так не здолати. Та от біда: ці двоє сценаристів не цікавили. Обмеживши розкриття цих двох фразами “Імлерит любить віддаватися плотським утіхам у нашому вимірі” і “Карантир — учень Аваллаха”, їх просто пускають на забій.
Ередін, до всієї прикрості, теж виявився лише нерозкритим статистом, але аж ніяк не головним антаґоністом гри. Мотивація захопити Цірі ламається об відверті спроби її вбити, а чогось іншого бідолашному Королю Дикого Гону просто не завели. А чудесна фраза “Це все Аваллах, це він стравив нас”, яку Ередін каже після двобою з Ґеральтом взагалі нівелює потрібність цієї сутички та години гри перед нею.
Та менше з тим, і на це можна було заплющити очі, проте вся історія зрештою обертається порожняком. Вона не несе в собі жодної ідеї, абсолютно нічого. І слова Цірі про те, що це її історія, а не Ґеральтова, виглядають відвертим глузуванням — таке справді працювало в Sucker Punch Зака Снайдера, але не тут.
Це Ґеральт поневірявся у пошуках себе та своїх близьких. Ґеральт вирішував людські долі. Ґеральт ранив чужі тіла чи серця. І все це зрештою вилетіло в порожнечу. Здавалося би, “Відьмак 3” просто повинен вийти за межі показаного сетингу і сказати своєму гравцеві щось важливе, без купюр та послаблень на вік чи стать. Інші, значно менші за калібром, не бояться це робити, хай і не завжди вдало. Автори “Дикого Гону”, на жаль, навіть не спробували.
Якбитологія: чимало гравців помічали відверту сумбурність та штучність третього акту. Причина проста: близько року тому в мережу витекли матеріали, які розкривали чимало подробиць третього “Відьмака”. Більшість подій так і дійшла до релізної версії, але фінальна битвою мав бути двобій Ґеральта або з Цірі, або з Весемиром. Вбити названу доньку, бо вона занадто небезпечна для світу, чи завадити це зробити, вбивши людину, котра все свідоме життя заміняла тобі батька — ось така дилема була би окрасою закінчення трилогії. Втім, спойлерофобія змусила розробників різати по живому.
Три кінцівки, попри все, змогли адекватно підвести трилогію до закінчення — хоча історії світу та окремих персонажів вмістили у кілька речень, фінальні фрагменти історії Ґеральта й Ці