Recent reviews by Pontus

Задумка прикольна.

Але як гра дуже посередньо. Геймплейний цикл ніяк не змінюється і стає одноманітним вже через двадцять хвилин. Як горор гра дуже посередня, оскільки у ній немає сюжету. Як хентай гра дуже посередня, бо немає різноманітності та якість сцен дуже погана. Як пісочниця гра дуже посередня, бо Quality of Life фіч немає, комбінацій дуже мало, а шукати нові слова пропадає будь яка мотивація, коли розумієш, що за це дають просто нову пнгшку, часто навіть не пов'язану з введеним словом, і текст з нудним описом.

Якщо казати про якусь цінність гри, це щось на рівні клікерів. В жодному разі не витрачайте на це гроші.

Одна з найкращих � ПГ усіх часів. Абсолютний шедевр.

У всіх є певні кордони, які вони не хочуть переходити, і через це я не можу рекомендувати Mojika більшості людей. Ця гра за ідеєю дуже глибока, але для того, щоб зрозуміти це та осягнути сам сюжет, вам необхідно продертися через найсправжній порно-хоррор, який навіть самим контекстом того, що відбувається, цілком зможе викликати у когось нудоту.

Головний герой — вщент розбита людина, яка втратила гідність через події дитинства та через постійне цькування та насильство зі сторони суспільства, у якому він живе. Підвищує градус і його особливість — а саме здатність бачити справжні, неприкриті нісенітницями (що, ймовірно, і означає “mojika”) думки. Але що робити, коли це викликає лише більшу біль та лише більший спуск у нетри божевілля?

Більша частина візуальної новелли — це секс-сцени насильства, або сцени жорстокості та кровопролиття, або найжахливіші сцени життя людини. У грі була одна сцена, з урахуванням контексту якої в мене полізли очі на лоба, від абсурдності способів, за допомогою яких сюжет просувається далі. Mojika — це світ повної безнадії, яка навіть і не намагається дати гравцю сподівання на гарний фінал.

Втім, за всім цим шаром содомії є і інший. Поміж очевидного дослідження теми насильств та похоті — та того, якими шляхами люди до них падають — гра також досліджує тему того, що кожна людина прагне бути коханою, попри всі недоліки та бридкість. Дивний висновок, але у серці Mojika не ідея сексуального насилля над тими, хто тебе принижує, а ідея доленосного кохання, яке через збочені терени суспільства приходить до катарсису, хоча і дуже божевільними стежками.

Ця візуальна новела не є кінетичною: у грі багато гілок сюжету, перемикання між якими відбувається за рахунок вибору “підняти голову та подивитися правді в очі, чи продовжувати дивитися собі під ноги”. Головний герой за рахунок комплексів закривається у свій 120-сантиметровий світ, у якому існують лише його понівечені черевики та ореол його зору на підлозі. Чимось загалом механіка нагадала Chaos;Head. Дуже крута ідея.

Візуальний стиль Mojika абсолютно феноменальний, можливо, це один із найкрасивіших візуальних новел, які я бачив. Фантастично виконано абсолютно все, починаючи від арту Шигео Хамашими, закінчуючи дизайном типографіки та ефектами, суміші усіх елементів візуалу.

Окремо хочеться зазначити абсолютно фантастичний шугейз саундтрек, який часом викликав мурахи. Чимось нагадав Saya no Uta, яку я теж люблю.

Mojika — абсолютно хвора гра, яка виявилася значно більшим, ніж я очікував. Чи рекомендую я вам її? Ні.

Чудово абсолютно все, окрім самого геймплею.

А добиває це motion sickness. '93 gaming 0.1 fps vibe

Якщо вирішите ознайомитися з класикою, мабуть, спробуйте інші версії.

Антикліматично починати розвивати провокуючу думку з відступу, але тим не менш. Гру я чекав з моменту її анонсу у минулому році, тричі граючи у її демо у різні квартали року. Я знав, чого чекаю, та знав, з чого складатиметься фундамент гри. Але до того, що цей фундамент закінчується через три-чотири години гри — готовий я не був.

Одразу відкинемо питання музики та візуального стилю гри. Як на мене, вони непогано виконані для інді-гри. Музика місцями дуже ванільна (особливо мелодія “фінального забігу” демонструє примітивність аранжування композитора), але ембієнтність нормальна. Персонажі виглядають дуже погано, але вписуються у стилістику.

Ну і нарешті, про геймплей.

Blue Prince — це суміш роуглайту, головоломки та квесту. І жоден з цих елементів ні окремо, ні разом не працює.

Як роуглайт. Основа цього жанру — досягнення мети, погоня за покращенням або дуже ефективними білдами. Blue Prince не розуміє, чи вона хоче бути частиною цього жанру, чи трансформуватися у щось інше у другій половині гри, як більш компетентні колеги за жанром головоломок.

Через це перша половина гри є гонитвою за досягненням Кімнати 46 та, відповідно, кімнати Антічембер. Це все відбувається за рахунок ресурс менеджменту монеток-ключів-кристалів та молитви за рандом, який є фундаментальним руйнівником цієї гри.

Коли основна ціль виконана, починається ендгейм з вирішуванням головоломок та виконанням квестів. Але роуглайт елемент не дівається нікуди. Навпаки, через свій рудиментарний функціонал, який вже не відповідає цілям, що ставить ігрок, геймплей гри стає п’ятим колесом, заважаючи виконувати deep-layer пазли.

Звісно, деякі гравці можуть парирувати “Але тим не менш, кожен твій забіг у грі дає тобі певні знання, які потім допоможуть виконувати квести”. І, як і більша частина думок, це може бути правдою, але лише однією з її сторін. Більша частина головоломок та пазлів у грі потребують чітко зроблених послідовностей дій. Іноді треба, щоб рандом тобі виставив кілька чітко визначених кімнат у ідеальному порядку. Іноді треба, щоб тобі випадали необхідні кімнати з ресурсами чи предметами. Дуже швидко оцей пул “знань” закінчується і приходить усвідомлення того, що ця гра шириною з озеро, а глибиною по коліно.

Однією з основних механік гри є обмеження по ходам через кімнати маєтку, але це обмеження майже фактично відпадає після розблокування одного з основних бафів, фактично теж стаючи рудиментом.

Кажучи про рандом і кімнати. Так, у грі є інструменти для коректування. Але вони настільки мізерні та поодинокі, що великий ризик того, що шанс того, [що вам випадуть ітеми чи кімнати, щоб приборкати рандом] буде ще меншим за шанс того, що вам випаде щось необхідне саме по собі. Наприклад, ітем, що дозволяє модифікувати рідкісність групи кімнат, за весь час гри мені випав лише один раз.

І загалом я не можу сказати, що десь після десятку годин гри основний геймплей гри залишається цікавим. Поступово, планомірно насолода від основного процесу йде на спад та замінюється рутиною. Але це було б зрозуміло, якби у грі була друга фаза, яка часто є улюбленою серед гравців мета-головоломок. І тут вона є.

І ця фаза є сумішшю квестів та примітивних лобових головоломок. Але зазвичай, саме перше. Тобто, ви знаходите якийсь предмет, чи натяк що тут має бути якийсь предмет, та потім сподіваєтеся на те, що рандом у якомусь рані воз’єднає усі зорі, дозволяючи вам продвинутися цим квестом.

Звісно, є і іншого плану головоломки, які простягаються грою. Деякі є дійсно втішними. Втім, таким же є і усвідомлення того, що майже кожне завершення цих головоломок це +2 щоденних монетки на кожний ран, або +2 щоденних геми, або +1 кімната. Отже, майже всі нагороди будуються саме навколо роуглайт-елементу, який набридає дуже швидко через свою монотонність та рутинність.

Але це майже всі. У Blue Prince є також наратив, який ведеться через різні ігрові нотатки, оточення та вирізки з новин. І він також є одним із найбільш розчаровуючих елементів гри. Якість текстів дуже слабка, сюжет абсолютно не чіпляє і загалом відчувається, як просто аргументація існування сеттингу, яка не має жодної ідеї, до того моменту, поки не починається перша кінцівка гри з дуже раптовим потоком політичних думок. Але здавалося, дуже крута ідея, спадщина маєтку сім’ї багаторічної історії… Але ні, мене не тільки не зачепило, а довело до нудьги.

У грі є також стандартні головоломки у двох кімнатах(ну і ще пара є, але вони дуже поодинокі). Одна це варіація математичних задачок, які тупо витрачають твій час заради ключів. А друга це варіація x y z логічних задачок, які тупо витрачають твій час заради кристалів, але вони іноді прикольні. Потішно.

Якщо робити якісь висновки, то можна сказати наступне. Гра повністю вичерпує свій концепт через пару годин, ніяк не розвиваючи свої ідеї. Замість постійного поглиблення та реконтекстуалізації ігрових механік та локацій, вона завантажує гравця фетч-квестами (успіх яких визначає рандом) і поверхневими головоломками, які створені без жодного натхнення.

Blue Prince у нагороду дає не цікавий ворлдбілдінг, а нудну повість про червоно-синю політику та батьків-дітей. Blue Prince у нагороду дає не нові інструменти підкорення маєтку, а нові шестерні для вже заржавілого механізму ігроладу, який починає просити переосмислення вже через кілька годин гри.

Я не рекомендую витрачати час та гроші на Blue Prince. Ця гра є цікавим експериментом, але при цьому є і повним провалом у реалізації як усіх окремих компонентів, так і загального їх єднання.

У цієї візуальної новели є дивні рішення. Наприклад, структура історії, яка іноді руйнує кульмінаційні моменти та баланс, змушуючи пару разів позіхати. Або темп чи стиль історії, який може пасувати не кожному гравцю.

Але попри все, я не можу зробити висновок, що це одна з найтрагічніших, накрасивіших та найсумніших історій про кохання мого життя.

Можливо, це гра, у якій я найбільше усього лив сльози за все своє життя.

Точно гра, в якій я найбільше ридав від фіналу за все життя.

The House in Fata Morgana мене дуже зачепила.

Дякую.

Ця гра є антологією історій з життя дівчини БіБі, яка з сестрою намагається нашкребти грошей на житло, паралельно створюючи журнальчики та продаючи різний непотріб. От тільки є одна халепа: БіБі — справжній магніт для серійних вбивць та маніяків.

Передати словами сюжет чи навіть структуру гри дуже важко. Anthology Of The Killer — це постійний потік ідей, дійсно цікавих питань про людей та суспільство, образів, відсилок та насмішок. Демонструючи пік сюрреалізму, ця гра робить щось неймовірне: з головою поглинає гравця, змушуючи відчувати всі події не мозком, а серцем.

У грі міститься дев'ять окремих історій, кожну з яких я проходив день через день. Кожна історія займає приблизно від 30 до 40 хвилин. Але, величезне але — у цьому короткому розмірі ховається справжня концентрація ідей, кожна з історій зовсім не схожа на попередню. Гра постійно розвиває свою режисуру, різні прийоми, постійно дивуючи гравця не тільки сюжетно та візуально, а ще й за допомогою своєї форми.

Музика абсолютно фантастично пасує тематиці гри (особливо сподобалася одна із головних тем — Dreams), а стилізація, незважаючи на удавану нісенітність, є витриманою, майстерною та влучною.

Anthology Of The Killer — один із найкращих досвідів мого життя, і спогади про проходження цієї гри я буду оберігати дуже довго.

Дуже гарний файтинг з великим упором на відточування майстерності гравця. Гра виглядає і відчувається дуже круто. Можливо, колись до неї повернуся, коли буде настрій задрачувати один і той самий рівень до посиніння.

Враження, ніби гра зіткана з непов'язаних між собою стилістично елементів. Саундтрек, незважаючи на нормальну якість, псує атмосферу. UX просто жахливий та ламає занурення. � ежисура категорії дуже поганих інді-ігор (коли граєш, відчуття ніби дивишся якусь технодемку). Ну і класичні приколи ігор на анрілі від людей яким пофіг: дефолтні лейаути інтерфейсу, відчуття постійного junkiness, стандартна стилістика.

Перші враження просто жахливі, тому гру я відкладаю, або, скоріше, закидую. Мої очікування зіграли зі мною поганий жанр — хотілося міксу Scorn та Amnesia: The Bunker, а отримав щось бозна що.

Невеличка та простенька гра, яка не залишає жодних емоцій.

Сюжет виключно номінальний та є опорою ідеї мета-наративного аркадного автомату.

Гра складається з двох міні ігор та частково є гумористичною візуальною новелою з кріпіпастним сетингом. Ніяких "жахів" та "психологічності" я у грі не побачив, оскільки вона не сприймає себе серйозно, має дуже безглузді ідеї (по типу найменування окремих елементів та сетингу у цілому).

Міні-ігра з кодами непогана, але майже ніяк не розкрита, залишається десь на рівні туторіалу.

Секрети у грі є, але вони фактично є поверхневими відгалудженнями, які знаходити не особливо цікаво, особливо враховуючи що занурення у гру у мене зовсім не було через доволі погані акценти у історії, дурний сетинг та гумор.

Я не можу сказати, що це щось дуже погане, але точно можу сказати, що час я провів дуже нудно.